ДО РОКОВИН  ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РР.

Горить свіча, І випікає серце Її вогонь.

І серце скапує сльозами в пригорщі долонь..

Нема від серця сліду — Тільки світло

Яскраве й тепле, наче подих свічки...

Горить свіча... А, може, то Душа?..

Душа не має минулого часу, віку — вона завжди була є й буде, молода і безсмертна.

Пролиті сльози за безвинно померлих — то найкоштовніший скарб, ними очищуються наші душі, наше серце

Через біль і сльозу ми по-іншому сприймаємо жах голодомору, біль іншої людини.

Вступне слово. Україна. Благодатна земля. Родючі чорноземи (складають 25 % усіх світових чорноземів). Щедра природа і давня хліборобська традиція. На початку XX ст. Україну вважали житницею Європи. Близько 90 % експорту пшениці з Російської імперії припадало на Україну. На багатих чорноземах України вмирали. Голод в 1932—1933 рр. не був спричинений неврожаєм чи засухою. Хліб в Україні був. Радянський уряд масово продає збіжжя за кордон. В Україні на повну потужність працюють спиртозаводи, які переробляють дорогоцінний хліб на горілку. Вона теж йде на експорт. Мало знайдеться не тільки в історії України, айв історії світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932—1933 рр.

Голод — це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Сталінський режим вирішив голодом поставити український народ на коліна.

Аналоги таких подій в історії знайти складно, адже методом масового знищення людей було обрано голод.

З метою гідного вшанування пам’яті жертв і постраждалих від голодоморів та політичних репресій в Україні Президентом України Віктором Ющенко оголошено 25 листопада 2006р. Днем пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.

Український голодомор 1932 – 1933рр. визнаний злочином проти людства. У 1988 році комісія конгресу США, а потім міжнародна комісія визнали український народ актом геноциду.

Перша учениця. З кінця 20-х рр., коли почали вимальовуватися контури тоталітарного режиму Й. Сталіна, українське питання набуло принципового значення. Колективізація мала загнати українське селянство під тотальний контроль влади. Вона була зброєю соціального знищення, яка фактично ліквідувала селянський виробничий сектор, знищивши 352 тис. кращих одноосібних селянських господарств, оголошених зневажливо куркульськими. Якщо вда­тися до статистики, то із загальної чисельності сільського населення України загинуло близько 5 млн.

Учені з кінця 80-х рр. XX ст. називають кількість жертв голодомору від 3 до 12 млн

Друга учениця. Досліджуючи статистичні дані щодо смертності від голодомору, дослідники дійшли висновку, що найбільше постраждали від голодомору Київська, Харківська та Полтавська області, де смертність 1933 р. пе­ревищувала смертність 1927 р. у 12—14 разів. У Вінницькій, Одеській та Дніпропетровській областях смертність 1933 р. перевищувала рівень смертності 1927 року у 8—9 разів. Менше постраждали Донецька та Чернігівська області, але і в цих областях смертність 1933 р. перевищувала смертність 1927 р. в 5—6 разів. Отже, дані про масштаби смертності в Україні 1933 р. дають всі підстави стверджувати, що голодомор 1932—1933 рр. був геноцидом українського народу.

Третя учениця. Говорячи про втрати, які понесла Україна в роки голодомору, не можна не сказати про режим «чорних дощок», який було введено в Україні 18 листопада 1932 р. Згідно зі статистичними даними, на «чорні дошки» занесено колгоспи 82 районів України, тобто майже чверті адміністративних районів із населенням 5 млн. людей

Учитель. Що ж означало занесення того чи іншого колгоспу на «чорну дошку»?

Третя учениця.

По-перше, господарства, занесені на «чорні дошки», оточували збройними загонами, щоб люди не могли залишити село.

По-друге, з колгоспів вивозили всі продовольчі та насіннєві запаси.

о-третє, заборонено було торгівлю та вивезення будь-яких товарів

Отже, занесення населеного пункту або території на «чорні дошки» ставало рівнозначним смертному вироку.

Четверта учениця. Ще одним чинником, який спричинив нечуваний рівень смертності в 1932— 1933 рр., була заборона виїзду за межі України.

У січні 1933 р. селянам було заборонено виїзд із території України по хліб на інші території Радянського Союзу. Українським селянам не продавали квитків на залізничний транспорт, тих, хто встиг виїхати, заарештовували і повертали назад.

Отже, фактично всю Україну було занесено на «чорну дошку». Тільки за перші місяці дії цієї заборони заарештовано майже 220 тис. селян, із них майже 186 тис. силою повернули в села, де вони помирали від голоду. Слід зазначити, що ніде в СРСР таких заходів не вживали.

Непрямі демографічні втрати гостро відчуваються в Україні донині.

(Зі словами «Про кожну усмішку, що згасла передчасно, ми пам'ятаємо» учениці запалюють свою свічу пам’яті в символічному куточку скорботи.)

Перша учениця. Про страшні муки українського народу писали не багато. Свідчили, згадували, писали переважно за кордоном. Зовнішній світ не знав нічого. У США кореспондентові «Нью-Йорк», що в приватному колі багато розповідав про мільйони смертей, проте нічого не опублікував, дано Пулітцерівську премію. І зараз у США поставлено питання про позбавлення його цієї найпрестижнішої журналістської винагороди — випадок безпреце­дентний.

Друга учениця. До теми голодомору письменники української діаспори зверталися неодноразово. У своєму романі «Жовтий князь» Василь Барка реально відтворив події голодомору 1933 р., оскільки бачив голод на власні очі, багато чув про нього від інших. У 1933 р. він їздив до брата на Полтавщину і був вражений страшною трагедією селянства. На Кубані, де жив тоді письменник із сім'єю, також був голод. Переживши поневіряння, напівголодне існування, йому вдалося розкрити читачеві безодню людського горя й відчаю, реалістично відтворити страхітливу хроніку страждань українського народу.

Третя учениця. Роман Уласа Самчука «Марія», написаний страшного 1933 р., — твір великої життєвої й художньої правди. Його посвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933» звучатиме вічно як прокляття тим, хто довів мільйони людей до голодної смерті.

Останні хвилини життя Марії — це й останні рядки повісті. «Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності... Холонуть засохлі вуста... Западають груди... З напруженням рветься останній нерв... Серце робить останній удар».

Четверта учениця

Про голодомор писали не лише в прозі, а й у віршах.

... Де поділась усмішка весела

І купальні вогнища дівчат?

Де поділись українські села

 І садки вишневі коло хат?

Щезло все ... і всюди на руїні

Бенкетують п'яні вороги.

Українці ж мруть на Україні,

На Байкалі, в холоді тайги...

Ні — ми ще повстанемо, як хмара,

Ні — ми ще ударимо, як грім

І коли за все приходить кара,

То якої ж кари треба їм?

                                    (Дмитро Чуб, 1933 р.)

Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко. Крихітку хлібця». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів...

І знову вони йдуть щодня, щогодини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до мого серця...

     ...здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі, закликаю землю, на якій дотлівають свічі людського життя. Мільйони погаслих свічок... «Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!

Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів!

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п'ятьма хлібинами нагодувати п'ять тисяч. Сотвори диво — нагодуй! Порятуй!

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій?.. Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні? Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий!.. Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас, грішних, прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили.

І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!

Господи, страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь.»

Заключне слово вчителя. Згадаймо в наших молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час великого голодомору. Вірю, що в ці дні по всій Україні люди запалять свічки, щоб пом'янути тих, хто загинув від голодної смерті. Хай пам'ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

Вічна пам'ять замореним голодом!