ДО РОКОВИН  ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РР.

Горить свіча, І випікає серце Її вогонь.

І серце скапує сльозами в пригорщі долонь..

Нема від серця сліду — Тільки світло

Яскраве й тепле, наче подих свічки...

Горить свіча... А, може, то Душа?..

Душа не має минулого часу, віку — вона завжди була є й буде, молода і безсмертна.

Пролиті сльози за безвинно померлих — то найкоштовніший скарб, ними очищуються наші душі, наше серце

Через біль і сльозу ми по-іншому сприймаємо жах голодомору, біль іншої людини.